Продовження: 100-річна Галина Пластовець ходила до школи два місяці

ФОТО Галина Пластовець з котом Мурчиком

ФОТО Галина Пластовець з котом

— Аж самій не віриться, що маю вже 100 год. Бог держить на світі, бо потрохи їм, багато працюю, живу по совісті й займаюся благодійністю,

— каже Галина Пластовець із села Кобижча Бобровицького району на Чернігівщині. 17 лютого відсвяткувала 100-річний ювілей.

Галина Антонівна зустрічає у власному будинку в центрі села. До хати веде вимощена бруківкою стежка. Збоку стоїть трактор із причепом. З буди виглядає пес Жук. Починає гавкати. Двері відчиняє донька Галини Пластовець 69-річна Ольга Степанівна. Запрошує до хати.

— Мама сьогодні з самого ранку сорочки строчить, — говорить.

— Оце тільки із-за машинки встала.

Галина Антонівна сідає у вітальні за столом. Вона невисокого зросту, худорлява. Вбрана в яскраву сорочку і темний сарафан, голова запнута світлою хусткою.

— Я сьогодні розстроєна в прах,

— каже.

— Зранку уже душ сім сусідів заходили. Той грошей просить позичити, той — хліба, той — молока. Стараюся нікому не отказувать. Сама народилася в заможній родині. Батько мав велике хазяйство, 36 соток землі. Та 1930 року нас розкуркулили. Забрали все. В один миг із багатих перетворилися на нужденних. Батько цього не видержав — молодим помер. А мати осталася одна з сімома дітьми. Я в школу ходила тільки два місяці. Навчилася читать і писать. Наш учитель — Гаврило Наумович і за це врем’я побачив, що я способна дитина. Казав: “Із цієї дівчинки були б люди”. Якби тоді гарну освіту получила, то зараз і Юльку Тимошенко замінить могла б.

Ольга Степанівна ставить на стіл холодець, гречану кашу, котлети, консервований перець, молочну кашу й желе. Галина Антонівна витирає рукою губи й перев’язує хустку.

— Була двічі одружена

, — розповідає вона.

— За першого чоловіка Максима пішла, коли мені й 19 не було. Через два годи в нас синок Вася родився. Чоловіка скоро забрали на войну. Так він і не вернувся.

Самій важко було з дитиною. Треба піч топити, щоб хліб пекти. А дров нема. Дерева рубати запрєщали. За одну деревину три года тюрми могли дать. Але приходилося рискувать. Уночі ходила в ліс і дрова збирала. Як назад йшла і хтось по дорозі стрічався, то дерево на обочину клала, а сама коло нього лягала — щоб не бачили. Ні разу не попалася.

Як начали німці наше село обстрілювать, то всі в сусіднє потікали. Я тоже — в одну руку взяла сина, у другу — корову. На себе наділа дев’ять сорочок, а швейну машинку викинула у двір, щоб у хаті не згоріла.

В одній хаті обстріли пересиджували 38 душ. Чотири дні там провели. Добре, що взяла з собою корову. Вижили завдяки їй. Сорочки пороздавала людям, бо всі були голі й босі.

Назад нікуди було вертатися. Хата згоріла. Купи жару тільки осталися. Щоб одстроїтися, вночі тягала на своїх плечах деревину з лісу. Шкуру до крові роздирала, але мусіла знову іти. За пару год построїла невелику хату. Тоді зустріла другого чоловіка Степана з нашого села. Во врем’я войни його жінка на міні підірвалася. Якось зустрів мене і сказав: “Обоє самі осталися. Чого б нам не зійтися?”

Степан дуже гарний був. Сама дивувалася, як він міг мене за жінку взяти. Я ж у молодості поганенькою була. Із ним прожили 30 років. ­1976-го, якраз перед моїм дньом рождєнія, на Стрітення, разом із чоловіком і сином поїхали до церкви. Дорогою попали в аварію. Чоловік зразу — насмерть. А ми з сином живі осталися. Дуже за Степаном плакала. Одні люди мене жаліли. А були такі, які казали: “Хай тепер помучиться. Побачить, як самій важко”. Та я і це пережила. Уже 40 років сама.

Ольга Степанівна наливає вино в чарки. Її мати піднімає келих:

— Хай вам Бог дає здоров’я, щоб ви ніколи горя не бачили,

— Галина Антонівна повільно випиває вино.

— Їм небагато,

— кладе в миску ложку гречаної каші, котлету і шматок перцю.

— У нас по сусідству жила одна жінка. На старості ніяк не могла наїстися. Дочка все врем’я їй докоряла. Піднімала кулак і казала: “Счас я тебе нагодую”. Так мені послє цих слов стало больно всередині, що давай Бога просить: “Пошли мені, Господи, щоб я на старості мало їла”. Він так і зробив. Їм мало, тільки чифіру багато п’ю. На стакан кип’ятку беру три ложки заварки. Добавляю сахарку й ложечку вершків. На голодний желудок — самий лучщий напиток. Встаю рано — у 5 чи 4:30. Зразу йду чифір пить.

Чай із дєтства люблю. У нас дома всігда на столі самовар стояв. Чай пили по п’ять разів на день.

Галина Антонівна повільно випиває вино. Відкушує шматочок перцю.

— Я — мать-героїня,

— дістає з кишені носовичок і витирає губи.

— Виховала п’ятьох дітей. Найстаршому сину Василю — 79 років, молодшому Борису недавно виповнилося 63. Дочка Оля, зараз їй 69, мала ще сестру-близнючку. Народила їх 7-місячними, бо тягла важкі тюки соломи. Одно вмерло. За якийсь місяць після родів уже на полі ланку полола. Ходити приходилося за 6 кілометрів. В обід дівчата отдихали, а мені приходилося додому бігти, щоб дитину покормить. Молоко з грудей текло так, що вся сорочка мокра була.

Всі діти у школі добре вчилися. Розхлябаності я не переносила. Тільки хто тройку получав — зразу скандал. На батьківських зборах моїх дітей всігда хвалили. Вони в мене всі інститути покінчали й занімали руководящі должності. Счас усі в Києві живуть. Тільки Валя — в Італії. На моє столєтіє приїжджала. Вісім онуків тоже повиучувалися. Всі бізнесом занімаються. Маю ще й вісьмох правнуків.

Галина Антонівна починає читати напам’ять уривок із поеми Тараса Шевченка “Катерина” та вірш “Мені 13 минало”.

— Знаю багато віршів і молитов,

— каже вона.

— У церкву на всі празники ходжу. Скількись год назад у Кобижчах згоріла стара дерев’яна церква. Як строїли нову, отдала на будівництво 20 тисяч гривень, які собі на смерть зібрала.

Виходить на вулицю. Сідає на лавку перед дверима. Їй на коліна стрибає кіт Мурчик. Жінка гладить його по спині. Той починає вириватися. Галина Антонівна бере його за лапи, щоб утримати. Кіт нявчить і стрибає на землю.

— Маю чотирьох котів. Ні один на руках не любить сидіть, — пояснює Галина Антонівна. — Є ще в мене дві корови, теля, кабанчик і кури. Ще місяць назад сама поралася. А три тижні тому впала і защимило спинний нерв. Тепер ходить мені важко. Так поки що я в отставці — діти приїжджають і помагають. Але весною собираюся упущене наверстать. Як сонечко подимиться, то Бог мене укріпить.

180 сорочок пошила за місяць

— Шити почала з 14 років. Мама навчила. За вся життя перестрочила тисячі метрів тканини. Під час війни обшивала партизанів. До них пішов син моєї старшої сестри. Шила сорочки, рукавиці, латала штани й кітелі. Пекла хліб, купувала для них сіль, сахар-рафінад,

— розповідає Галина Пластовець.

Запрошує до своєї кімнати. Коли йде, спирається на табуретку. Кімната велика і світла. Збоку стоїть високе ліжко. Біля нього — плазмовий телевізор. Під вікнами — дві швейні машинки. Із шафи жінка дістає пакет нічних сорочок із квітчастого ситцю. Висипає їх на підлогу.

— Послі войни до мене в день четверо-п’ятеро людей приходили. Тому треба кітель пошить, тому — пальто, а тому — плаття. Шила вночі, бо вдень треба було на ланку бігти. Як бригадір йшов, то шиттьо ховала. Якби побачив, прийшлося б подоходний налог платить. А я не всігда гроші з людей брала. Часто шила за спасибі. Счас тоже таким занімаюся. Внучка Лєна каждий місяць привозить мені по рулону ткані — ситцю чи баєчки. Каждий день сідаю за машинку і строчу. А потом несу в церкву і роздаю нужденним. За цей місяць 180 сорочок пошила. Шиття — моє улюблене заняття. Даже не віриться, що у 100 год можу сообразить, як його правильно пошить.

Автор: Світлана КОРЖЕНКО

Джерело: http://gazeta.ua/articles/people-newspaper/_100richna-galina-plastovec-hodila-do-shkoli-dva-misyaci/684217

Опубліковано в Новини. Теги: , , , .

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

+ 7 = 16